Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Всунувся у клас, сірий, як нудьга, замість привітатися, бовкнув похмуро:

— Де тут сідати?

Втиснувся за парту, аж затріщали дошки, не знімаючи шинелі, просидів до кінця уроку.

— А чого це ви без дружини прийшли? — поцікавилася Таня.

— Хай дома сидить. Жінка — не чоловік, можна й зовсім без жінки.

Таня тільки знизала плечима.

Третього тижня з райцентру завітало начальство. Завідуючий не забув про свою сутичку з товаришкою Ольгою, послав інспектора обстежити роботу Тарасівської чотирирічки. Він знав, кого посилати, отой розгніваний на товаришку Ольгу завідуючий: інспектор був хоч і молодий, але в’їдливий, як короста. До всього прискіпувався, не минав бодай найменшої дрібниці, і Таня мало не вмерла од страху, коли грізне начальство зайшло у її клас.

Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже зовсім стали підгинатися ноги. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити із учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.

— Діти, ану скажіть, яка це літера? — запитав, піднісши квадратний картон.

Таня з відчаєм подивилася на клас. Їй здалося, що минула вічність, а діти сиділи й мовчали. І коли вона вже втратила всяку надію, побачила, як піднімаються руки: одна… друга… третя… Спершу несміливо, так, немов заохочуючи одна одну, а потім як сипонуло:

— Я скажу!.. Я!..

Притулившись до стіни спиною, Таня щасливо заплющила очі. Заплющила міцно, щосили, щоб не розплакатись. Єдине, про що зараз молила бога, щоб інспектор не надумався показати картонку з намальованим гарбузом та запитати Петруся.

— Ну, скажи ти! — почула його голос.

— Це літера «бе»!

— Вірно… Сідай, молодець!.. А оце яка літера, діти?..

Потім інспектор цікавився, як учні додають найпростіші числа. І тут діти не підвели свою вчительку.

— А тепер хто мені скаже, кого ви бачите на оцьому малюнку? — таємниче запитав інспектор.

Таня з тривогою дивиться на своїх учнів: рук над головами немає. Діти розгублено перешіптуються, дивляться на свою вчительку так, немов сподіваються, що вона їм підкаже. І тоді руку піднімає Петрусь. Не чекає, поки його викличе інспектор, статечно підводиться й голосно каже:

— Це Сталін!

— Молодець! — хвалить його інспектор. — Як тебе, хлопчику, звати?

— Петро.

— А хто такий товариш Сталін, Петрусю?

— Вождь.

— Правильно… Тільки треба відповідати повністю: товариш Сталін — наш вождь і навчитель. Ану, давайте гуртом повторимо, діти!

Посланець із райцентру залишив клас задоволений. І Таня, весела, щаслива, відпустила дітей одразу ж після дзвінка: була не тільки ними горда — була їм вдячна. Особливо Петрусеві…

Хоч інспектор і похвалив клас, все ж Таня протягом дня не могла думати про щось інше, окрім педради, що мала відбутись о шостій годині вечора.

Ще задовго до шостої почала збиратися.

Поделитесь впечатлением о книге

Понравилась история или, наоборот, не зашла? Напишите пару слов — ваш отзыв поможет другим читателям решить, стоит ли открывать эту книгу.

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив