Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Шрифт
Размер шрифта
-
+
Межстрочный интервал

Прокинувся другого дня Матвій — по двору хоч гопки скакай! І чухав потилицю Матвій, і голосила нещасна Килина, а потім підібрала сяку-таку одежину та й подалася до батьків: хай ще хтось попробує з отим навіженим жити!

— Не журися, Матвію, біс із нею, з Килиною! — втіша свого друга Іван. — Ось приїдемо, таку тобі дівку висватаєм, що ну!..

— Та я не журюся…

— То, чуєш, не побивайся, — не слухає Йван. — А хочеш — віддам тобі свою жінку? От хрест святий — віддам!

Матвій Іванової жінки чомусь не схотів.

— Тоді молодицю, — вирішив Іван. — В нас такі молодиці, що без вогню шкварчать… Но, Гніда, но! Чи тобі повилазило: не бачиш, кого я везу?..

Та віжками, та батогом! Влетіли в Тарасівку, як оглашенні. Гей, розлітайся, розбігайся — Іван з ярмарку їде! Та не сам, а з товаришем. Таким йому дорогим, що й рідної жінки для нього не жаль!

І мчала кобила, немов знавісніла, і підскакували на возі, як горох, Приходьченки, і розліталися, гублячи пір’я, кури та гуси, і матюкалися, ледь не попавши під колеса, дядьки, і кричали жінки, хапаючи дітей. А Іван — море йому по коліна — звівся на ноги, батожить кобилу, аж шерсть із неї летить.

Не зупинивсь перед двором: зірвав із петель благенькі ворота, що затріщали дощаними ребрами під колесами. Погнав прямо на хату, прямо у двері, хотів, мабуть, підвезти дорогого гостя аж до столу, та збила із вірного шляху клятуща горілка: в’їхав дишлом у вікно. Скло так і бризнуло, рама налізла кобилі на голову, а Йван полетів їй під копита… Приїхали!

Іван вигрібався із-під кобили, Матвій все ще виснув на дишлі, а діти перемішались-переплутались так, що вже й не розібрати, де чия голова, а де чиї ноги.

— Хведоро! — звівшись на ноги, загорлав Іван. — Одчиняй, така-сяка, двері, бо тут тобі й смерть!..

Хведора не відчиняла. З тієї простої причини, що не було її вдома.

Сяк-так відкотивши воза та вивільнивши кобилу, увалилися до хати.

— Тату, їсти!

— Га? — вдарив об поли Іван. — Ти чуєш, Матвію, вони хочуть їсти! Я їм всі гроші стравив, ярмарок увесь закупив, а вони все ще не наїлися… То беріть закусюйте татом! Ось із руки й починайте!..

Тата не схотіли — шаснули до печі:

— Тату, вареники!

— Вареники? — вирячив очі Йван. — А їй-пра, вареники!.. Матвію, дивись: повна макітра. То воно ж по цьому случаю і випити не гріх!

Матвій відповів, що не гріх. Стояв посеред хати, оглядав стіни, обвішані рушниками, так наче прицілявся, з якого починати. Із сіней повернувся Іван, притискаючи до черева сулію з перваком. Вигнала жінка та й сховала до різдва, а Іван оце її і знайшов. Бо хіба ж зараз не свято Іванові? Ти поглянь, хто приїхав! Друг приїхав, найвірніший Іванів товариш, та ще який, Хведоро, друг!.."

"— Матвію, дай я тебе, занудо, поцілую! Ум… ум… Ех, дарувать так дарувать: забирай і синів разом із моєю Хведорою! Не хочеш?..

Поделитесь впечатлением о книге

Понравилась история или, наоборот, не зашла? Напишите пару слов — ваш отзыв поможет другим читателям решить, стоит ли открывать эту книгу.

Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив