— Товаришу Гінзбург, не ходіть!
— Нічого, Володю, ти не тривожся: куркуля він із мене за ніч не зробить, — втішив Твердохліба Гінзбург. І вже до Ганжі, що лаштував байдуже цигарку, так наче його все те й не обходило: — Ідіть, товариші, додому, а ми з Миколою Васильовичем уже самі якось його хату знайдемо.
— Знайдемо, як не знайти, — ствердив Приходько.
Провівши ошелешеними очима Гінзбурга, Володька присікався до Ганжі:
— А ви чого їх не зупинили?
— Навіщо?
— Як навіщо? — аж задихнувся Володька. — Вони ж до нашого класового ворога пішли!
Ганжа довго не відповідав. Повільно дістав сірники, ще повільніше розпалив цигарку, затягнувся кілька разів. Аж тоді глянув на Володьку мовби від диму примруженими очима, співчутливо зітхнув:
— Володю, Володю! Ти один на все село лишишся і то класового ворога шукатимеш!.. Ну чого так дивишся, хрещенику? Паняй до Марусини, бо вона уже за тобою й очі видивилась. Та не дивися на мене так, бо, їй-богу, злякаюся!"
"Володька, розсердившись, навіть не сказав «на добраніч». Чесав додому, аж підошви свистіли. Вскочив до хати, нагримав на дружину, що й справді не спала:
— Чого ждеш? Що я, маленький?!
Зірвав із себе ремінь, пожбурив на лаву, сів похмуро до столу, не дивлячись на Марусю, буркнув:
— Давай уже їсти, чи що…
Маруся лаштувала вечерю, а з очей уже сльози — кап та кап, а рівненьким, ображено зморщеним носиком — шморг та шморг, як дитина. Весь же вечір чекала на нього, прислухалася до кожного кроку, кожного шелесту, на свекрушине: «Лягай уже, дитино, час не ранній», — відповідала: «Зараз, мамо, зараз, ви уже спіть». А сама все обличчям до шибки. Мріяла: ось він зайде, усміхнеться ласкаво, привітно шепне: «Драстуй, Марусю!» І вона, обмираючи од щастя, обійме його за шию, притулиться розпаленою щокою до його холодного знадвору, тугого, як осіннє яблуко, обличчя…
Думала… А воно бач, як сталося!..
І вже лізуть різні думки, що він її розлюбив, що вона йому набридла. Пішов до сільбуду, а її не взяв із собою. Що із того, що вона вже раз бачила оту виставу! Подивилася б іще, місця не пересиділа б. Та й не вистава їй потрібна, а він, Володя!
Володьці вже їжа не їжа: помітив жінчині сльози. Винувато скліпнув очима, сказав, щоб хоч як-небудь оправдатися перед Марусею:
— Я з дядьком Василем погиркався… І той… Гінзбург не захотів у нас ночувати… Хоть я його і запрохував…
Звівся, потупцявся зніяковіло, обійняв дружину за плечі:
— Ну, годі… Давай уже спати…
Вже в постелі розповів усе по порядку. Маруся, припавши до його плеча, слухала і не слухала: була вже щаслива, бо зрозуміла, що Володя не розлюбив її. А це було найважливіше, найголовніше для неї, всі ж оті класові суперечки її мало обходили, то — справа чоловіча, а не жіноча.
